Цілий місяць перед сном у мріях я стріляю в білосніжних овець і окремих малоприємних громадян. Конкретно – в законного чоловіка, який на привільних пасовищах сімейного життя невиправно задурів… Чому відразу не здогадалася, що у Шурика стався серцевий інтерес? Адже все було ясно, коли він узяв моду вранці бігати, а вечорами нігті полірувати й краватки до сорочок прикладати: чи пасує. На роботі йому раптом стало так «цікаво», що захотілося затримуватися вечорами і виходити по суботах.
Ідеальний зрадник
Шурик був ідеальним чоловіком: справно набирав вагу й акуратно носив сорочки й костюми, які я для нього вибирала. У вихідні ми відвідували легендарну свекруху: вона ревниво розпитувала, чи задоволений син дружиною. Шурик відповідав ухильно, боячись образити нас обох.
А я була щаслива. Бо з надломленого, нещасного хлопчика «прокльовується» чоловік. З упевненою посадкою голови, розгорнутими плечима і ходою «морського вовка». Спочатку це було не його, але я змогла переконати, загіпнотизувати чоловіка: ти – переможець, права на сумніви немає. Тому що за твоєю спиною – я. На випадок, якщо знадобиться допомога. І яка різниця, хто в сім’ї годувальник. Ми ж щасливі…
У «приціл» видно, як одного разу пізно ввечері мобільник Шурика коротко тренькнув. Чоловік хапнув телефон, прочитав послання, засяяв від несподіванки:
– Це з роботи, вийду на балкон, поговорити треба…
Різко став підбивати сімейний бюджет, готівка випаровувалася завчасно. Шурик присягався, що не має до загрози нашого банкрутства жодного стосунку. Він і не мав: на розтрати штовхав чудовий апетит дами серця. Вони сиділи за столиком літнього кафе, не бентежачись, що до нашого будинку рукою подати. Дівчина спритно орудувала ложкою, тягаючи з піали різнобарвне морозиво, налягала на шампанське, не забувала про шоколад.
Шурик зворушувався, ловив її пальчики, притискав до губ, забувши про свій скромний салатик…
Я стояла за десять кроків, спокійно дивилася і думала, яка ж я молодець: чоловік з Шурика вийшов хоч куди. Солідний, щедрий, дбайливий. І яка різниця, що за Пігмаліон виліпив його таким. Вони ж щасливі.
Я зводжу курок і прицілююсь в піалу з морозивом. Потім реву в подушку, крапаю в чашку корвалол і нарешті засинаю. Згадувати подробиці Шурикових залицянь немає сил.
Авантюра
Боже, як цей сором трапився в моєму житті? Іду на побачення з анонімом, якого «підчепила» на сайті знайомств. Повірити не можу, що я, тридцятирічна серйозна жінка, зареєструвалася на легкому ресурсі.
Від віртуальних шанувальників першого ж дня хотілося втекти на безлюдний острів. Потім особливо активних і зухвалих я «відстрілювала» перед сном, подарувавши перепочинок Шуриковій лисині. На третьому тижні визначився «лідер гонки»: Андрій, близько сорока, на життя заробляє «власною справою».
– Перейдімо на «ти», – проголошує Андрій. – Ти сідай ближче до вікна, там зручніше. І як тебе, таку серйозну, на сайт знайомств занесло?
Я подумки присягаюся перед сном розрядити в нього обойму і ввічливо відповідаю:
– А тебе?
– Долю шукав, — незворушно відповідає візаві, напрошуючись на додаткові залпи. – Оцінила, що цілих три тижні депеші пишу? Навіть у словник заглядаю, щоб без помилок! Шампанського?
– Чому ж ні, – посміхаюся і знімаю з себе відповідальність за наслідки. Шампанське я зареклася пити з випускного.
Увечері вперше засинаю без «відстрілів» і корвалолу. Перед сном навіщось намагаюся згадати, чим Андрій заробляє на життя. Напевно, він промишляє звабленням жінок та їх шантажем.
«А вранці…»
– І як почувається сильна жінка? – рокоче в слухавку вчорашній приятель, і я згораю від сорому.
Точно: вчора вивалювала на людину нюанси сімейного життя, нарікаючи себе страждальницею.
– Жахливо, – відповідаю чесно. Приховувати нічого, бо якщо все-таки виживу, то видалю анкету з сайту і ніколи не відповім на його дзвінки.
– Значить, так. Ігристе тобі протипоказане, і слава Богу. Одягайся, потрібно на свіже повітря. Я внизу чекаю.
У паніці виглядаю в вікно: Андрій на місці, доведеться за все відповісти.
– Розумієш, ще занадто рано… Перша зустріч пройшла чорт знає як… Не треба було розповідати тобі про свої поразки… Потрібно починати з поваги до партнера, – незв’язними чергами видаю йому свою точку зору.
Все-таки сидіти в літньому кафе, де колись натрапила на чоловіка і розлучницю, дуже незатишно. А він мене не слухає! Не поважає і не слухає. Злюся, роблю ковток чаю і продовжую:
– Андрію, напевно, ти дуже хороший, шкода, що оцінити як належить немає можливості й бажання. Я хочу побути сама, впораюся. Будь ласка, не треба мене жаліти, я сильна.
Не реагує, розглядає перехожих. Ще ковток чаю – і нова відповідь у стилі «шкода, що нам не бути удвох». Він раптом встає і йде.
…Дорогою додому жахливо злюся. На себе, на Шурика-зрадника. І чомусь на Андрія. Навіщо було витягати з дому, якщо зрозуміло, що я зараз не боєць?
Біля під’їзду маячить знайома постать. Значить, все-таки повернувся… Зупиняюся, щоб продовжити момент. Він іде назустріч.
– Я тут подумав, перше побачення справді пройшло абияк. Це тому, що я квіти забув подарувати, ось, виправляюся.
Приймаю букет, опускаю ніс у квіти, як раптом…
– А в тебе цибуля і морквина є?
– Навіщо?
– Ти маленька і зле почуваєшся. Я разом з квітами курку купив для бульйону. Ходімо, я до плити стану, а ти відпочинеш…
Увечері немає часу на відстріл лисуватих неприємних громадян: непристойно об’ївшись бульйону, лежу зі слухавкою біля вуха. Благодійник Андрій щойно дістався додому і розповідає мені обіцяну казку. З ним абсолютно не виходить бути сильною і серйозною. Він каже, що я скоро змирюся…
Авторка – Мирослава Кирилова
З архіву газети “Сім’я і дім”
